"Троє товаришів" нашого часу

Криза, звільнення з роботи, непевність у наступному дні, депресія… Вам це нічого не нагадує? Криза в кожній країні проходить жорстоко і по-своєму, але страх людей все-таки подібний. Що залишається робити тоді, коли в тебе немає роботи, немає грошей, а відчай заважає думати? Варто забутись, покликати друзів та хоча б спробувати відчути, що ти все ще живеш. Для цього, як вважає Ремарк та актори театру Заньковецької, потрібно не багато. Келих хорошого рому, троє товаришів на першу пору цілком достатньо.  А щоб  забути про всі негаразди варто… закохатися. Що і стається з головним героєм Роббі.

Актор Юрій Хвостенко, котрий грає Роберта Локампфа, немовби створений для цієї ролі. Емоційність, нервовість, відчай виглядають природними та ненаграними. Взагалі, чутлива та трішки ексцентрична натура Роббі викликає симпатію та довіру. Саме завдяки цьому акторові вистава не йде на сцені, а проживається разом з глядачами.  

У романі Ремарка насправді є три рівні оповідання: лінія кохання, лінія дружби та міжвоєнної кризи. Актори театру Заньковецької намагалися передати цю тривимірність та багатогранність життя. Кохання у виставі таке дивне та трепетне, що деякі сцени змушують затамовувати подих, для того щоб не сполохати цього марева. Наприклад, Патриція (Олександра Люта) говорить: «Ти повинен мене дуже сильно любити, Роббі. Мені потрібно, щоб хтось тримав мене. Міцно. Мені страшно…».

У сценах дружби, від яких віє  щирістю і надійністю, і готовністю зробити все для щастя друга, з’являється відчуття захищеності та впевненості у майбутньому.  А ще трошки й заздрості, адже, поклавши руку на серце, чи кожен може похвалитися другом, який зривається серед ночі, жене за 3 години на шаленій швидкості сотні кілометрів, щоб врятувати дівчину свого найкращого друга? Правда, образи друзів Роббі – Отто Кестер та Готтфрід Ленц, виглядають у виконанні заньківчан трошки по-іншому, як на мене, ніж змалював Ремарк. І все це відбувається на тлі післявоєнної депресії, яка, здається, не тільки загострює почуття дружби та кохання, а  й допомагає їм розкритися на повну силу.

Також сильно зіграла роль другого плану Людмила Нікончук. Фрау Залевські в її виконання не просто собі господиня квартири Роберта Локампфа, а колоритна сусідка-пліткарка, яка все хоче знати та бачити.

 Останні сцени настільки емоційні, що викликають сльози у людей, які ніколи не плачуть над виставами. Майже вічне питання: що переможе – кохання чи смерть? – залишається у душі глядачів трьома крапками. Щоб потім, після закінчення вистави, ще кілька днів носити це питання у собі. Коли мистецтво ще здатне викликати не лише одні сльози, а й провокує на осмислення, то воно варте бути. В Україні часів «Трьох товариші» це вже означає багато.

P.S. "Ще нічого не втрачено! Людину втрачаєш тільки тоді, коли вона помирає!"

"З людьми, котрі підходять один одному, розлучитися просто. Це як баняк з притертою накривкою. Таке поєднання можна роз'єднати досить безболісно. Але якщо вони не підходять і потрібно брати в руки молоток, щоб підігнати накривку до каструлі, то дуже легко щось зламати, коли спробуєш знову розділити їх один від одного."

Світлини зі сайту театру ім. Заньковецької.